Свято зі сльозами на очах...

                    Шановні колеги! Сьогодні особливий день для кожного із нас. Без цього дня хто зна де були б ми та де була би не тільки Україна, а вся Європа. Насамперед, це день пам'яті та скорботи. Пам'яті за тими мільйонами людей, які полягли у боях Другої світової війни, були закатовані у концтаборах та вбиті у тилу ворога. Серед полеглих є понад 100 вихідців із мого рідного села - Білобожниця, серед них і брат мого дідуся. Він пішов на фронт у 17 років. Його могилу ми шукаємо до цих пір. Мабуть тому для всієї нашої родини 9 травня - це другий Великдень. Але збираємось ми не за святковим столом, а на Братській могилі у рідному селі завжди з надією, що нашу рідну людину хтось також вшанує у світах, як все село у нас вшановує полеглих воїнів. Їх у Братській могилі понад 600. Три Герої Радянського Союзу, офіцери та рядові знайшли свій спочинок у затінку лип, у шелесті незабудок, барвінку та жовтих тюльпанів. Кожного року на могилу приїжджають рідні загиблих з усіх куточків. Часто приїжджали з Осетії - син осетинського народу Доєв Музарбек поклав 70 років тому голову за нашу землю. У цьому році не було нікого. Але будьте певні, ми пом'янули усіх. Тихо, без звичного параду, дитячої речівки. Тільки дорослі, усі, хто міг прийти.
                     Сьогоднішній день - це день вдячності. Скільки себе пам'ятаю - ветеранів у нас завжди особливо шанували. Їх пам'ятають і тепер - усіх поіменно, хто прийшов із фронту відбудовувати Україну з руїни. Цього року моєму дідусеві було б 100 років. 18 років ми відзначаємо це свято без нього. Дідусь пройшов усю війну та завершив її у Берліні. Мав багато нагород, але ніколи не вдягав їх, як робили це інші ветерани. Кожна нагорода боліла йому пам'яттю по  фронтових товаришах, які загинули у пеклі війни... Ми сьогодні дякували і останньому живому ветеранові. Роки забирають людей, але не забирають пам'ять та вдячність...
                    9 травня зажди були святкові урочистості з нагоди Дня перемоги. Ми уже колись перемогли фашизм  - переможемо фашизм і зараз. Сьогодні вперше не було концерту - був сум та неспокій за всю Україну. Сьогодні гинуть наші воїни у боротьбі за єдність України, у боротьбі із тероризмом. Сьогодні багато наших колег боїться за своє життя, за майбутнє наших дітей. Тому не до співу та веселощів. Моя мама - дитина війни. Вона до цих пір "воює" у снах. Їй сняться ровесники, які от-от підірвуться на міні, фашист, що навів автомат на неї у рідному домі, авіабомби, які вона притягла під хату, бо були "дуже блискучі та гладенькі" і які чудом не розірвались, хлопчик, якому відірвало ноги під час бомбардування, підвал, у якому ховалось 15 людей, а у подушці, що затуляла віконнице, зі свистом застрягали кулі... Кожен із нас не хоче, щоб це повторилось. Ніколи і ніде. Наші діти не мають знати що таке війна. Ми не повинні чекати своїх чоловіків із фронту. Ми хочемо миру і спокою.
                       Сьогодні, коли відправляли панахиду на Братській могилі, дуже щебетали солов'ї. Їх мирний спів вселив впевненість, що все у нас буде гаразд.
Віримо, що наш народ не забуде своїх героїв, незалежно у якій війні вони полягли -  у Другій світовій, чи новітній. Пам'ятаємо, якою ціною ми відстояли мир та спокій. Бажаємо усім нам мудрості та добра!